/ Церква в Україні / Церква Мучеників:
ВІЗИТ ПАПИ В УКРАЇНУ    
23-27 червня, 2001 р.    
Церква в Україні

Християнство в Україні у XXI столітті
Православні Церкви в Україні
Католицькі Церкви в Україні
Підпілля Української Греко-Католицької Церкви
Нарис з історії Християнства в Україні
Українські сподвижники віри
Провідники Української Греко-Католицької Церкви в XX столітті
Беатифікація слуг Божих (РКЦ), 26 червня 2001 року. Короткі біогорафії
Беатифікація слуг Божих (ГКЦ), 27 червня 2001 року. Короткі біогорафії
Список Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
Структура УГКЦ
Благодійні заклади УГКЦ
Монаші чини та згромадження УГКЦ
Освітні заклади Католицьких Церков в Україні
Релігійні видавництва УГКЦ
Візантійський обряд
Санктуарії УГКЦ
Церква Мучеників


Церква Мучеників

Освячуюча святість

Преподобна Йосафата (Михайлина Гордашевська) народилася 20 листопада 1869 р. у Львові в убогій сім'ї. У віці 18 років, під впливом духовних реколекцій отців василіян, відчула поклик до посвяченого Богові життя. Разом із о. Кирилом Селецьким - парохом Жужеля і о. Єремією Ломницьким ЧСВВ с. Йосафата у 1892 р. засновує нове Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, покликане до активної апостольської праці між людьми. Сьогодні сестри служебниці є найбільшою жіночою монашою спільнотою в Українській Греко-Католицькій Церкві. Святість с. Йосафати виявлялася в тому, що вона здійснювала своє покликання з повною посвятою, постійно втілюючи в життя Христову заповідь любові до Бога і ближнього та з покорою зносячи всі труднощі й страждання.

Упокоїлась 7 квітня 1919 р. після важкої й тривалої хвороби, провістивши день своєї смерті, яку прийняла свідомо, з молитвою на устах.

"Вона виявляла любов до своїх людей через своє сердечне бажання піднести їх морально і духовно: навчала дітей, молодь і жінок, обслуговувала хворих, відвідувала бідних і потребуючих, навчала літургічного співу і дбала про красу церков".

Зі свідчень с. Фільомени (Юськів)


Апостол єдності

Священномученик Леонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 р. в Петербурзі в православній сім'ї. У 1902 р. залишив навчання в Петербурзькій Духовній Академії та виїхав за кордон. У Римі перейшов до Католицької Церкви. Студіював в Ананьї, Римі, Фрайбурзі. Великий вплив на духовне становлення о. Леоніда мало спілкування з Митрополитом Андреєм (Шептицьким). 25 березня 1911 р. був рукоположений на священика. 1913 року приймає схиму в монастирі отців студитів у Боснії. Після повернення до царської Росії, у зв'язку з початком Першої світової війни, був засланий до Тобольська за приналежність до Католицької Церкви. У 1917 р. о. Леоніда було обрано екзархом Російської Греко-Католицької Церкви. У 1923 р. його вдруге ув'язнено, уже більшовиками, на 10 років. Від 1926 до 1929 року відбував покарання на Соловках, а потім - на засланні в Пінєзі, Котласі і Вятці.

Помер як мученик за віру і церковну єдність 7 березня 1935 р.

"Ми сподіваємось, що Екзарх перебуває на шляху до прослави через беатифікацію. Звичайно, ще надто рано говорити про це, але враження, яке склалося в усіх нас про його святість, підсилене ореолом мучеництва і смерті, напевно підтверджують наші сподівання. З другого боку, як російський католик, як Екзарх, як той, що помер у більшовицьких руках, нам здається, він опиниться в центрі уваги всієї Церкви"

Із листа Митрополита Андрея (Шептицького) до князя П. Волконського від 4 травня 1935 р.


Криваве "возз'єднання"

Наступ на Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ) сталінський режим розпочав відразу ж після першої окупації Західної України у вересні 1939 р., яка здійснювалася відповідно до радянсько-німецького пакту Молотова-Ріббентропа і тривала до червня 1941 р. За цей період було конфісковано усі маєтності, націоналізовано школи й лікарні, що належали УГКЦ, заборонено церковні видання і релігійні організації, закрито духовні навчальні заклади і друкарні, обмежено діяльність чернечих згромаджень, розпочато брутальну атеїстичну пропаґанду та масовий терор і депортації мирного населення.

"Цілком очевидно, що під більшовиками всі ми почувалися приреченими на смерть; вони не приховували свого стремління знищити і задушити християнсто, затерти найменші його сліди".

Із листа Митрополита Андрея (Шептицького) до нунція Ротти від 30 серпня 1941 р.


Опікун студентів

Священномученик Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. в Струсові на Тернопільщині. Філософські і богословські студії закінчив у Римі, захистивши докторську дисертацію. У 1899 р. був рукоположений на священика. Учителював у Бережанській і Теребовлянській гімназіях. 1929 року заснував у Львові перше українське Товариство студентів-католиків "Обнова". У 1930 р. Митрополит Андрей запросив о. Конрада викладати у Львівській Богословській Академії, а згодом призначив його парохом у с. Страдч біля Янова. Там, як і в попередні роки, проявив велику старанність і відповідальність, виконуючи душпастирські обов'язки, зокрема, здійснюючи духовну опіку над молоддю.

Повертаючись від хворої жінки, яка потребувала Св.Сповіді, загинув трагічно як мученик за віру 26 червня 1941 р. у лісі біля с. Страдч від рук енкаведистів.

"Доктор Конрад - професор Академії, мій катехит... О, то була визначна людина. То був ідейний чоловік. Він дуже займався молоддю, його серце було для молоді - і для народу. Він хотів, щоби ми були патріотами, щоби були добрими і свідомими студентами. То був отець Конрад..."

З інтерв'ю о. Миколи Маркевича


Жертвенний дяк

Мученик Володимир Прийма народився 17 липня 1906 р. у с. Страдч на Яворівщині. Після закінчення дяківської бурси був дяком і дириґентом у місцевій церкві. Брав активну участь у житті своєї парохії. Завжди і у всьому виявляв людську гідність, свою діяльність будував на євангельських засадах. 26 червня 1941 р. був по-звірячому закатований енкаведистами разом з о. Миколою Конрадом.

"Він ішов зі Святими Тайнами, ішов робити свій святий обов'язок, висповідати жінку в сусідньому селі. Він не міг не йти, хоча його зупиняли. Це я знаю, що його зупиняли і казали: "Отче, не йдіть, бо дивіться, що робиться, війна почалася, все може бути". Він сказав, що це є мій святий обов'язок і я мушу йти. Взяв на себе одяг і разом з дяком Володимиром Приймою пішли... - і не прийшли... Аж через тиждень їх знайшли там всіх помордованих. Люди зрозуміли, що там десь треба їх шукати і там знайшли. Бо то зараз кинулися всі. Бійтеся Бога. В дяка жінка двоє дітей мала. Одному було десь три роки, другому чотири. Мама розказувала, як знайшли, то всі вжахнулися від того, що побачили. Особливо порізаний був дяк, попроколювані груди багнетом".

З інтерв'ю Юрія Скавронського


Професор і пастир

Священномученик Андрій Іщак народився 23 вересня 1887 р. у Миколаєві на Львівщині. Богословські студії закінчив в університетах Львова та Інсбрука. У 1914 р. здобув ступінь доктора богослов'я і був рукоположений на священика. Від 1928 р. викладав догматику і канонічне право у Львівській Богословській Академії. Свої професорські обов'язки поєднував із душпастирюванням у с. Сихові біля Львова, де його і застала смерть. Навіть під загрозою великої небезпеки не залишив своїх парохіян напризволяще без духовної опіки, проявляючи стійкість до кінця.

Загинув як мученик за віру від рук відступаючих більшовицьких військових частин 26 червня 1941 р.

"Як війна зачалася, то забрали священика на Персенківку, на сусідню станцію. Десь в обід забрали, потримали до вечора і відпустили. А мій батько, бо вони дуже добре відносилися один до одного, каже: "Отче, як Вас відпустили, я би Вам радив сховатися на тих пару днів". Бо то вже видно було, що німці наступають, большевики все одно втікають. "Сховайтеся - і переживемо". А священик каже: "Йване, пастух отару не залишає. І я також не можу залишити парафіян і сам сховатися". А через два дні прийшли воєнні і його з дому забрали. Там такі були зарослі, корчі, то десь від парафії було, може, півкілометра, то там вивели його і там замучили. Йому в живіт стріляли, і то так виглядало, як поколено".

Зі свідчень Івана Кульчицького


Доброзичливий ігумен

Священномученик Северіян (Бараник) народився 18 липня 1889 р., місце народження невідоме. 24 вересня 1904 р. вступив до монастиря отців василіян у Крехові. Св.Тайну Священства прийняв 14 лютого 1915 р. Згодом, у 1932 р. його призначено Ігуменом монастиря в Дрогобичі. За життя визначався особливо доброзичливим ставленням до молоді, сиріт, надихав усіх своєю радістю, був відомий зі свого проповідництва. 26 червня 1941 р. НКВС заарештувало отця. Його вивезли до Дрогобицької тюрми і більше живим ніхто вже не побачив. Спотворене тортурами тіло о. Бараника було знайдено серед інших убитих в'язнів.

Помер як мученик за віру наприкінці червня 1941 р.

"Я бачив позаду тюрми велику яму, яка була замаскована, присипана піском і закатана катком. Коли більшовики відступили, прийшли німці, і люди кинулися до тюрем, щоб віднайти своїх рідних. Німці впускали по декілька осіб на територію в'язниці пізнавати замордованих рідних, а більшість людей стояла під брамою. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов на бік і виліз на дерево. Був страшний сморід..., я бачив, як німці послали людей розгортати яму, яка була присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника, василіянина, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в'язниці: тіло неприродно напухле, чорне, страшне лице, а батько пізніше розповів, що на грудях був також вирізаний хрест".

Зі свідчень Йосифа Ластов'яка


Щиросердечний монах

Священномученик Яким (Сеньківський) народився 2 травня 1896 р. у с. Гаях Великих на Тернопільщині. Після завершення богословських студій у Львові був рукоположений на священика 4 грудня 1921 р. Здобув ступінь доктора богослов'я в Інсбруці. З 1923 р. вступив до василіянського новіціяту в Крехові. Після складення перших обітів був переведений до с. Краснопуща на Тернопільщині, згодом - у с. Лаврів на Старосамбірщині. У 1931-1938 рр. при монастирі Св. Онуфрія у Львові був духівником Марійської Дружини, опікувався дітворою і молоддю, зорганізувавши Євхаристійне Лицарство. 1939 року його призначенио Ігуменом монастиря у Дрогобичі. 26 червня 1941 р. був заарештований більшовиками, а 29 червня, згідно зі свідченнями інших в'язнів, зварений у казані Дрогобицької тюрми. За своє праведне життя визнаний вірними як взірець служіння Церкві й народові.

Помер як мученик за віру.

"Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким хистом, вмінням пристосувати себе до інтеліґента й робітника, до старшого й молодшого, а, навіть, до маленької дитини. Завжди ввічливий та із сердечною усмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а поза вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга..."

Зі спогадів о. Ореста Купранця


Мужній проповідник

Священномученик Зиновій (Ковалик) народився 18 серпня 1903 р. у с. Івачеві під Тернополем. 28 серпня 1926 р. склав монаші обіти у Чині Найсвятішого Ізбавителя. Філософські й богословські студії відбував у Бельгії. Після повернення в Україну 4 вересня 1932 р. його рукоположили на священика. Працював як місіонер на Волині. 20 грудня 1940 р. отця заарештовано під час проповіді в церкві. Незважаючи на смертельну небезпеку він безстрашно виконував свій душпастирський обов'язок, закликав парохіян до вірності Богові, і навіть у тюрмі не припиняв апостольського служіння. У червні 1941 р. після жорстоких тортур його розіп'яли на стіні у в'язниці, що на вул. Замарстинівська у Львові.

Загинув як мученик за віру.

"[Його] проповіді викликували великанське враження на слухачів. Але в пануючій системі доносів і терору були водночас дуже небезпечні для проповідника. Тому я часто старався переконати о. Ковалика... про потребу більш уважати на зміст своїх проповідей, не дразнити більшовиків, бо тут ходить про власну безпеку. Та все було даремне. Отець Ковалик мав лише одну відповідь: "Якщо буде така Божа воля, то я радо прийму й смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею"".

Зі спогадів Ярослава Левицького


"Новий порядок"

Початок німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. для багатьох галицьких українців означав насамперед ліквідацію ненависного більшовицького панування та породив несправджені сподівання на відновлення релігійної свободи й здійснення їх національно-державних прагнень. Однак дуже скоро виявилося, що зміна одного кривавого режиму іншим не змінює суті тоталітаризму.

"... Терор зростає. За останні два місяці лише у Львові було масово знищено більш ніж 40 тисяч жидів. Були проведені обшуки в соборі, моїх палатах та частині монастиря... Два єромонахи були ув'язнені і, можливо, будуть спроби сфабрикувати якийсь "гучний процес". Продовжуються арешти. Це режим шаленіючих божевільних".

Із листа Митрополита Андрея (Шептицького) до кардинала Тіссерана від 28 грудня 1942 р.


Рятівник приречених

Священномученик Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 р. в с. Космач на Косівщині. Після закінчення Римської Колеґії Св. Сергія і Вакха у 1911 р. прийняв священичі свячення. У 1919 р. став польовим духівником Української Галицької Армії. Після війни і аж до ув'язнення душпастирював у Перемишлянах, дбаючи водночас про суспільно-культурне життя парафіян. Опікувався бідними, пригортав сиріт, хоча й мав шестеро своїх дітей. Під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі обов'язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. 30 грудня 1942 р. був заарештований ґестапо. Проявив геройську мужність у концтаборі, визволяючи зі зневіри в'язнів, засуджених на смерть.

25 березня 1944 р. його спалили у печі табору смерті Майданек. У 1999 р. Єврейською Радою України йому присвоєно звання "Праведник України".

"Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?...Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба - це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Усемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться… Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх".

Із листів о. Омеляна Ковча до рідних із концтабору


"Друге нашестя"

Перспектива повернення радянської влади у Західну Україну після поразки німецьких військ на східному фронті не могла не вселяти єрархії та мирянам УГКЦ тривожних передчуттів за долю Церкви. Надто болісними були ще зовсім свіжі спогади про насилля комуністичного режиму супроти сумління віруючих за неповних два роки попередньої радянської займанщини.

"Большевицька армія наближається.... Ця вістка сповняє страхом наших вірних. Всі... є переконані, що вони наражені на певну смерть".

Із листа Митрополита Андрея (Шептицького) до кардинала Тіссерана від 22 березня 1944 р.


"Бо вона - монахиня"

Преподобномучениця Тарсикія (Ольга Мацьків) народилася 23 березня 1919 р. в м. Ходорові на Львівщині. 3 травня 1938 р. вступила до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Після складання перших обітів у 1940 р. працювала в монастирі, шила сестрам одяг, навчала цього ремесла інших. Ще перед наступом більшовиків сестра склала обітницю на руки свого духовного провідника о. Володимира Ковалика ЧСВВ, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 р. радянські солдати оточили монастир, маючи намір знищити його. Зранку о 8 годині автоматник без попередження застрелив її на хвірті. Сестра відкривала браму, очікуючи священика, який мав відправляти богослуження. Всім своїм життям вона свідчила про автентичність богопосвяченого життя.

Загинула як мучениця за віру.

"Раптом в браму задзвонив дзвінок. Ми думали, що прийшов отець. Сестра Тарсикія відкрила двері, попросила с. Марію ключі і вийшла на поріг. У цей час пролунав постріл і сестра впала мертва. Військовий, який її застрелив, не пояснював конкретно, чому він це зробив. Потім говорили, що він казав, що вбив її тому, що вона була монахинею".

Зі свідчень с. Дарії (Градюк)


Привітний місіонар

Священномученик Віталій (Байрак) народився 24 лютого 1907 р. в с. Швайківці на Тернопільщині. У 1924 р. вступив до монастиря отців василіян. Рукоположений на священика 13 серпня 1933 р. З 1941 року заступив як настоятель замученого раніше Ігумена Дрогобицького монастиря о. Якима (Сеньківського). 17 вересня 1945 р. НКДБ заарештувало отця, а 13 листопада його засудили на 8 років позбавлення волі "з конфіскацією майна" (якого у нього не було). У житті вирізнявся привітністю, місійною і проповідницькою діяльністю, посідав дар духовного провідника.

Помер мучеником за віру перед Пасхою 1946 року після сильного побиття у Дрогобицькій тюрмі.

"Проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами..., написав статтю наклепницького характеру на партію більшовиків, котра була опублікована в антирадянському календарі "Місіонар" за 1942 рік".

З "особової справи В. В. Байрака" в архіві МВС


Отець-псалмопівець

Священномученик Роман Лиско народився 14 серпня 1914 р. у м. Городку на Львівщині. Закінчив теологічні студії у Львівській Богословській Академії. Маючи неабиякі здібності, поетичні й артистичні обдарування, разом зі своєю дружиною дуже радо працював із молоддю. 28 серпня 1941 р. був рукоположений Митрополитом Андреєм (Шептицьким). Відмовився підписати згоду про перехід на православ'я, залишаючись вірним своїй Церкві і народові. 9 вересня 1949 р. був заарештований НКВС і поміщений в одну із львівських тюрем. У довідці, виданій після багаторазових звернень рідних аж у 1956 р., говорилося, що він помер 14 жовтня 1949 р. від паралічу серця, хоча багато очевидців свідчить, що бачили його у тюрмі пізніше, або чули, як він на повний голос співав псалми. Оповідали, що його живцем замурували в стіні.

Віддав життя як мученик за віру.

"Перебував він "на Лонцького". Передачі носила йому мама, а також бабця приїжджала з Жулич. Передачі спочатку приймали. В'язень завжди мав право на тій карточці подякувати. Віддавалося назад карточку, віддавалося навіть той мішок, в якому була передача, і завжди була карточка, де він писав: "Дякую. Цілую", і підписувався. Після вбивства Галана, передачі перестали приймати. А коли через півроку знову прийняли, то була така карточка, було написано: "Дякую", підпис,- але зовсім чужою рукою, зовсім іншим почерком".

Із інтерв'ю племінниці Лідії Купчик


Державна ліквідація

Відразу після повернення Червоної Армії в Західну Украіну влітку 1944 р. були відновлені колишні обмеження щодо Української Греко-Католицької Церкви, хоча величезний авторитет, яким користувалась ціла Церква і її Глава - Митрополит Андрей (Шептицький), змушували владу на перших порах уникати прямої конфронтації. Але після того, як війна з нацистською Німеччиною закінчилась, а духовний батько Церкви і народу, Слуга Божий Андрей 1 листопада 1945 р. в аурі святості відійшов у вічність, радянські спецслужби підготували спеціальний план "відриву приходів Греко-Католицької (уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану і наступного їх приєднання до Російської Православної Церкви", виконуючи безпосереднє доручення і отримавши схвалення Сталіна. 11 квітня 1945 р. без пред'явлення звинувачення було заарештовано Митрополита Йосифа (Сліпого), Єпископів Григорія (Хомишина), Микиту (Будку), Миколая (Чарнецького), Івана (Лятишевського). Незабаром до в'язниць потрапили перемиські Владики Йосафат (Коциловський) і Григорій (Лакота), близько 500 священиків по всій Західній Україні, зокрема, майже всі крилошани, професори Богословської Академії та духовних семінарій, найбільш видатні душпастирі. Спільними зусиллями партійних і державних структур, каральних органів та православної єрархії, застосовуючи відвертий терор і облудну демагогію, було проголошено "ліквідацію унії" у 1946 р. в Галичині, на так званому "Львівському псевдо-соборі", а в 1949 р. - на Закарпатті. Незважаючи на переслідування, владі так і не вдалося зламати волі владик та схилити когось із них до відречення від своєї Церкви і кар'єри в "режимній" РПЦ.

"... Тоді видадуть вас на муки і уб'ють вас...; багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного й будуть ненавидіти один одного. Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. Тому, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. Але, хто витримає до останку, той спасеться" (Євангеліє від Матея 24, 9-14).


Несхитний борець

Священномученик Григорій (Хомишин) народився 25 березня 1867 року в с. Гадинківці на Тернопільщині. Після закінчення Львівської Духовної Семінарії у 1893 р. прийняв Св. Тайну Священства. Поглиблював богословські студії у Відні (1894-1899), здобувши докторат. У 1902 р. Митрополит Андрей призначив отця на посаду ректора семінарії у Львові, а в 1904 р. домігся його іменування та рукоположив на Станиславівського Єпископа. У 1939 р. Владика Григорій був вперше заарештований НКВС. Удруге його затримали в квітні 1945 р. і вивезли до Лук'янівської тюрми в Києві. Кир Григорій лишається для Цереви прикладом мужності Христового воїна, витривалості у Божій правді в найважчих хвилинах життя.

Помер як мученик за віру 28 грудня 1945 року у в'язничній лікарні НКВС м. Києва.

"У київській в'язниці слідство вів слідчий Дубок. Був це страшний садист. Він переслухував і мене... Цей Дубок сам розповів мені, як він вбив Владику: "Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?" Владика, як завше, відповів рішуче: "Виступав і буду виступати!". - "Ви поборювали радянську владу?" - "Поборював і буду поборювати!" Тоді Дубок зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало"

Зі свідчень о. Петра Герилюка-Купчинського


Незнищенна душа Карпат

Священномученик Теодор (Ромжа) народився 14 квітня 1911 р. у с. Великий Бичків на Закарпатті в сім'ї залізничника. Богословські студії закінчив у Папському Григоріянському Університеті в Римі. У 1938 р. став парохом у гірських селах Березів та Нижній Бистрий в околицях Хуста. З осені 1939 р. викладав філософію і був духівником Ужгородської Духовної Академії. Невдовзі після вступу радянських військ 24 вересня 1944 р. відбулася його єпископська хіротонія. Оскільки Владика Теодор рішуче відмовився співпрацювати з владою у ліквідації Греко-Католицької Церкви і відстоював єдність із Римським Апостольським Престолом, державні органи прийняли рішення про його знищення. 27 жовтня 1947 р. військовий автомобіль наїхав на кінний екіпаж Владики. Коли солдати побачили, що Єпископ не загинув в аварії, вони до непритомності побили його і супутників. 1 листопада того ж року Кир Теодор, який почав видужувати, був отруєний у Мукачівській лікарні співробітниками держбезпеки.

Загинув як мученик за віру.

"За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК ВКП(б) України Хрущова, за планом, розробленим Міністерством Державної Безпеки УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа - глава греко-католицької церкви, що чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ'я".

Із листа генерала держбезпеки Павла Судоплатова до делегатів XXIII з'їзду КПРС


"Депортований" у вічність

Священномученик Йосафат (Коциловський) народився 3 березня 1876 р. у лемківському с. Пакошівка біля Сянока. Теологічні студії закінчив у 1907 р. в Римі і згодом 9 жовтня того ж року прийняв Св. Тайну Священства. Незабаром був призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної Семінарії в Станиславові. У 1911 р. вступає до новіціяту отців василіян. Його архиєрейські свячення відбулись 23 вересня 1917 р. у Перемишлі відразу ж після повернення Митрополита Андрея (Шептицького) з російського полону. У вересні 1945 р. був заарештований польською комуністичною владою, а 26 червня 1946 р., після повторного арешту, силоміць вивезений до СРСР і ув'язнений в київській тюрмі. Упродовж життя виявив непохитність служіння в утвердженні Христової віри, її зростання в людських душах.

Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 р. у концтаборі Чапаївка біля Києва.

"Я пішов до Покровського монастиря і ігуменя мені розказала таку історію, що коли арештували Преосвященного Коциловського, то рівночасно був арештований їхній православний єпископ з Києва. Коли вони привезли йому передачу на Чапаєвку, то той єпископ православний сказав: "Зі мною сидить в одному лагері уніатський владика Йосафат Коциловський". І він попросив тих монахинь, щоби вони, по змозі, принесли і йому передачу. Вони вже носили тоді передачу і одному єпископові, і другому... Одного разу, як принесла вона передачу, то їх єпископ сказав, що Коциловський помер і попросив її, оскільки всіх кидалося до одної ями, щоб вони десь чи позичили грошей, чи взяли. Він просив "захоронити його в окремій могилі, бо то є святий чоловік".

Зі свідчень о. Йосафата Каваціва


Архипастир у трьох частинах світу

Священномученик Микита (Будка) народився 7 червня 1877 р. у с. Добромірка Збаразького повіту. 1905 року, після закінчення теологічних студій у Відні та Інсбруці, отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея (Шептицького). Від самого початку велику увагу приділяв душпастирській опіці українських еміґрантів. У липні 1912 р. був призначений Апостольською Столицею першим Єпископом для українців-католиків у Канаді. Єпископська хіротонія відбулася 14 жовтня 1912 р. У 1928 р. повертається до Львова і стає Генеральним вікарієм митрополичої архиєпархії. 11 квітня 1945 р. ув'язнений разом з іншими владиками і засуджений на 8 років позбавлення волі. Був втіленням постійної розради і духовної підтримки для співв'язнів-каторжників.

Помер як мученик за віру 1 жовтня 1949 року в Караґанді.

"Медсестра із сибірського табору розповіла наступне: "Після смерті пацієнтів, із них здирали їхній шпитальний одяг. Після зашивки в паперові мішки, нумерували та вішали на них картку з особистими даними, а потім транспортували до найближчого лісу, де їх поїдали дикі сибірські звірі". За її словами, Владика передбачив свою смерть: "Перед світанком завтрашнього дня я вже більше не буду тут". І так сталося. З показним пошанівком та визнанням його гідності табірна сторожа залишила на ньому тюремний одяг. Його останки були вивезені і залишені в лісі подібно до тіл його попередників. З думками про доброту цього Божого чоловіка, котрий до останку служив своїм братам, багато засуджених наступного ранку вибралися, щоби ще раз поглянути на того, хто був втіленням ангельської доброти для багатьох. Але все, що вони знайшли, був шматок рукава сорочки з його вбрання".

Зі слів Архиєпископа Володимира (Стернюка)


Ангельський владика

Священномученик Григорій (Лакота) народився 31 січня 1883 р. у с. Голодівка на Львівщині. Богослов'я студіював у Львові. 1908 року в Перемишлі був рукоположений на священика. Здобув ступінь доктора богослов'я у Відні в 1911 р. З 1913 року отримав призначення на професора Перемиської Духовної Семінарії, а трохи згодом стає її ректором. 16 травня 1926 р. відбулися архиєрейські свячення на Єпископа-помічника у Перемишлі. 9 червня 1946 р. був заарештований і засуджений на 10 років ув'язнення. На засланні у Воркуті відзначався великою людяністю, смиренням, бажанням прийняти на себе найважчу працю й облегшити нестерпні умови життя іншим.

Помер як мученик за віру 12 листопада 1950 р. у с. Абезь біля Воркути.

"На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа - Царя слави. Між ними був Ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1949 до половини 1950 року просвічував життя нам, несиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот".

Із письмового свідчення о. Альфрисаса Сварінскаса


Аристократ духа

Священномученик Климентій (Шептицький) - молодший брат Слуги Божого Митрополита Андрея, народився 17 листопада 1869 р. у с. Прилбичах на Яворівщині. Студіював право у Мюнхені й Парижі, докторський ступінь отримав у Краківському університеті. Був послом австрійського парламенту і членом Державної Ради. Вступив у 1912 р. до монастиря Студійського уставу в зрілому віці, покинувши успішну світську кар'єру. Богословські студії довершив у Інсбруці. 28 серпня 1915 р. прийняв Св. Тайну Священства. Був довголітнім Ігуменом Унівської Лаври, а з 1944 р. став її Архимандритом. Під час Другої світової війни давав притулок переслідуваним євреям. 5 червня 1947 р. був заарештований і Особливою нарадою при МДБ у Києві засуджений на вісім років ув'язнення.

Помер як мученик за віру 1 травня 1951 р. у Владимирській в'язниці суворого режиму в Росії.

"Високого зросту, 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Мені нагадав святого Миколая... Ми не чекали такого "злочинця" в нашій камері... Йому якісь сестри передали три яблука - таких червоно-рожевих, спілих - і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Казав: "Вам треба лікувати шлунок", а інші - розділив між нами".

Зі спогадів Івана Кривуцького


Апостоли ҐУЛАҐу

Несхитна вірність Христові і Його Церкві Ісповідника віри Митрополита Йосифа (Сліпого) та усієї греко-католицької єрархії, їх глибока впевненість у перемозі над злом, їх особисте свідчення відданості Римському Апостольському Престолові служили надихаючим прикладом і підтримкою у вірі й надії як для мирян, так і для духовенства, що уникнули арештів чи заслання, або ж перебували в неволі.

"Який же благодатний цей Сибір для нас усіх, для учнів Христових, для росту й життя Христового Царства. Він, колись пустеля, днесь пересяклий кривавим потом закованих, та непереможених синів поневоленої країни. Із закутої в сніги й морози землі чужої неслись не тільки нарікання й лайка, з неї піднімалися і піднімаються по сьогодні слова тихої і щирої молитви до Всевишнього. На ній, у різних закутках і вертепах її, приноситься вже десятки років нова жертва Тіла й Крови Господньої, на ній родилась і жила помічна духовна школа для виховання нових служителів Христа. Ота Сибірська земля побачила нову справжню людину, справжніх християн, справжніх вірних синів Христової Церкви..."

З листа Митрополита Йосифа (Сліпого) із заслання від 17 лютого 1961 р.


Молитовний батько

Священномученик Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 р. в с. Струсові на Тернопільщині. У 1923 р. закінчив богословський факультет Львівського університету. 5 квітня 1925 р. Митрополит Андрей (Шептицький) рукоположив його на священика. Був ревним душпастирем, дбав про духовність, освіту та добробут своїх вірних. Після війни зазнав репресій з боку більшовицької влади, відмовившись перейти на офіційне православ'я. Отець випив до дна гірку чашу залякувань, погроз і побоїв. 28 жовтня 1946 р. був заарештований, а 27 січня 1947 р. - засуджений на 10 років ув'язнення. Згодом його заслали у Мордовію, а дружину, троє дітей і невістку вивезли в Читинську обл. Жив у жахливих умовах табору суворого режиму, зазнав нестерпних фізичних страждань через хворобу, проте це не зламало його сильного духа.

Помер 25 травня 1951 р. як мученик за віру, похований на табірному цвинтарі ст. Потьма.

"Моя наймиліша дружино. На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя, і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий... Цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності, держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше".

Із листів о. Миколи Цегельського із Мордовії


Замучений у П'ятницю

Священномученик Іван (Зятик) народився 26 грудня 1899 р. у с. Одрехова Сяноцького повіту. Після закінчення богословських студій у Перемиській Духовній Семінарії 1923 р. прийняв священичі свячення. В 1935 р. вступив до Чину Найсвятійшого Ізбавителя. Був викладачем догматики і Святого Письма, а також відзначався як добрий адміністратор. Виконував обов'язки настоятеля монастирів у Тернополі під час німецької окупації, а опісля - у Збоїськах біля Львова. Після офіційної ліквідації УГКЦ та вислання Протоігумена Йосифа де Вохта перебрав його повноваження. 5 січня 1950 р. його заарештували, звинувативши в тому, що він "проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів усього світу". Спочатку відбував ув'язнення в Золочівській тюрмі, пізніше в Озерлаґу Іркутської обл. Всього пережив 72 допити. У Велику П'ятницю 1952 р. о. Івана сильно побили палицями, облили водою й залишили лежати на морозі.

Помер у в'язничому шпиталі 17 травня 1952 р., як мученик за віру.

"Він цілий день стояв і молився; цілими днями, весь час молився. Дуже така приємна особа в спілкуванні. Багато повчального, мудрого від нього можна було зачути, особливо для мене - на той час молодої людини".

З інтерв'ю співв'язня Анатолія Меделяна


Матір своїх сестер

Преподобномучениця Олімпія (Ольга Біда) народилася в 1903 р. в с. Цеблів на Львівщині. У ранньому віці вступила до монастиря Згромадження Сестер св. Йосифа. У 1938 р. була переведена до м. Хирова, де стала Настоятелькою дому. Після встановлення радянського режиму, хоч і сама разом з іншими сестрами пережила кілька нападів на монастир, продовжувала опікатися дітьми, катехизувати, організовувати підпільні богослуження (часто - без священика). У 1950 р. була заарештована солдатами НКВС і вивезена до пересильного табору м. Борислава. Згодом дістала вирок за "антирадянську діяльність" на довічне заслання в с. Харськ Томської обл. На місці виселення далі виконувала обов'язки настоятельки, була опорою й підтримкою для співсестер. Терпеливо переносила нелюдські умови життя.

Померла 23 січня 1952 р. як мучениця за віру.

"Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас… За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це... Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все".

Із листа с. Олімпії до провінційної настоятельки с. Неонилії


Віра серед безнадії

Преподобномучениця Лаврентія (Левкадія Гарасимів) народилася 31 вересня 1911 р. в с. Рудники на Львівщині. У 1931 р. вступила до Згромадження Сестер св. Йосифа в с. Цеблів. 1933 року зложила свої перші обіти. Разом із с. Олімпією у 1938 р. потрапила до дому в Хирові і надалі їхні долі переплелися нерозлучно аж до смерті. У 1950 р. була заарештована солдатами НКВС і вивезена до пересильного табору в м. Борислав. Згодом разом зі співсестрами дістала вирок на довічне виселення в с. Харськ Томської обл. На місце призначення прибула хворою на туберкульоз і їй погодилась дати дах над головою лише одна родина, в кімнаті, де за перегородкою лежав паралізований господар. Багато молилася і виконувала різноманітну ручну роботу. Терпеливо переносила нелюдські умови життя та відсутність медичної допомоги.

Померла 28 серпня 1952 р. як мучениця за віру в с. Харську Томської обл.

"На монастирський дім напали енкаведисти. Вони довго виломлювали двері. Була ніч - сестри дуже перелякалися. Сестра Лаврентія забігла в комірчину і через маленьке вікно вискочила в сад. Падав холодний дощ. Коли енкаведисти ввірвалися в хату, то відразу зауважили відчинене вікно і побігли шукати її. Було темно і вони багнетами проколювали кожний кущ. Декілька разів багнет був перед очима сестри. Не знайшовши її, енкаведисти пішли геть, а сестра до ранку мокла під дощем. До хати повернулася знесилена й перемерзла. Після того випадку вона серйозно захворіла, злягла і лежачою її забрали до тюрми".

Зі спогадів родички Анни Гарасимів


Берлінський закладник

Священномученик Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. в м. Городку на Львівщині. Здобув докторат із філософії. 30 жовтня 1927 р. у катедрі Св. Юра з рук Митрополита Андрея (Шептицького) отримав свячення і був призначений душпастирем, а згодом - Апостольським Візитатором для українців-католиків у Німеччині. Священики і всі вірні, яких доля закинула на чужину, горнулися до о. Петра, бо відчули в ньому доброго пастиря, який душу віддає за паству. У червні 1945 р. був заарештований радянськими спецслужбами в Берліні та вивезений на Сибір з присудом на 8 років каторги. Але і там, серед нестерпних умов життя, зумів згуртувати біля себе вірних, подаючи особистий приклад стійкості у вірі.

Помер як мученик за віру 7 лютого 1957 р. на засланні у с. Ангарське Красноярського краю.

"Моє життя є дуже монотонне. Їдження маю доволі. Варю собі сам. Моєю найбільшою радістю є те, що можу щоденно без перешкод молитися... Врешті - не потребую нічого. Чую, що моя голова клониться помалу на вічний спочинок. А я так радо хотів би вмерти в монастирі".

Із листів о. Вергуна з сибірського заслання


Душпастир Сходу

Священномученик Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в с. Більче на Львівщині. У 1931-1934 рр. навчався у Львівській Богословській Академії. Священичі свячення отримав з рук Митрополита Андрея (Шептицького) в 1936 р. Тривалий час душпастирював у с. Струтині біля Золочева, заслуживши надзвичайну прихильність парафіян. У 1948 р. був засуджений на 8 років ув'язнення в таборах Сибіру й Казахстану за відмову перейти на православ'я. Після реабілітації в 1957 р. кілька разів навідувався в Галичину, але знову вертався на Схід. Серед нелюдських обставин отець мав широке поле для пастирського служіння людям на чужині. Він невтомно опікувався не лише українцями, але й поляками, німцями, росіянами, греко- і римо-католиками. Відвідував на засланні Митрополита Йосифа (Сліпого). Вдруге був позбавлений волі на два роки за "волокитство". Опікун дітей, молоді, бідних, назавжди залишився в пам'яті людей прикладом втілення в життя заповідей любові до Бога і ближнього.

Помер як мученик за віру 30 жовтня 1963 р. у Караґандинському таборі Долинка. Його тлінні останки у 1990 р. перепоховано в с. Рясна-Руська біля Львова.

"То було в 1957 році під час Великого посту, на Квітну неділю. На нього чекало майже ціле село. Хоч були люди, які ходили до православної церкви, але вони не сповідалися, чекали... І дочекалися. Коли ми дали знати людям, що є о. Зарицький, всі прийшли до нас, щоби висповідатися. Сповідь почалася від вечора і тривала майже до ранку. Над ранком отець відправив Службу Божу. Дуже багато людей скористало: і молодих, і дорослих. Вони брали шлюби, хрестили дітей. Отець Зарицький був з нами ціле літо. А 21 вересня він мусів від'їхати назад до Караґанди, мусів вернутися, бо і там на нього чекали..."

З інтерв'ю с. Констанції (Сенюк)


Світло в катакомбах

Смерть Сталіна у березні 1953 р. та "хрущовська відлига" дали початок новому етапові Хресної дороги УГКЦ - катакомбному. Основними протагоністами цього періоду церковного життя були єпископи, священики, монахи, монахині і вірні, що повернулися додому з таборів і заслання. Переживши нечувані фізичні й моральні тортури, вони зустріли вже іншу Західну Україну - знекровлену, застрашену терором, одурманену комуністично-атеїстичною ідеологією, але, наперекір усьому, ще живу й очікуючу Воскресіння. Ці люди, що зуміли зберегти в своїх серцях віру Христову і вірність своїй Церкві, стали невеличкими острівцями, навколо яких почалося поступове відновлення церковної структури. Завдяки несхитності владик-мучеників, стійкості духовенства, вірності мирян, УГКЦ вистояла в період офіційної "ліквідації", організувалася в підпіллі, породила нові покоління церковних лідерів, будучи впродовж майже півстоліття найбільшою репресованою християнською спільнотою в світі та одночасно - найбільшим організмом суспільного опору тоталітарній системі СРСР.

"Тому то, прийміть всю Божу зброю, щоб ви могли протиставитися в дні грози й одолівши все, встоятися. Вставайте, отже, підпоясавши поясниці ваші правдою і зодягнувши на себе панцирі справедливости... А понад усе візьміть в руки свої щит віри, бо в ньому зумієте загасити всі розпалені стріли лукавого. І шолом спасіння візьміть і меч духовний, котрий єсть Боже слово".

З листа Митрополита Йосифа (Сліпого) із заслання від 17 лютого 1961 р.


Цілитель душ

Священномученик Миколай (Чарнецький) народився 14 грудня 1884 р. в с. Семаківці на Станиславівщині. У 1909 р., після студій у місцевій Духовній Семінарії та в Римі, його висвячено на священика. Захистив докторат із догматики та викладав у Станиславівській Семінарії та Львівській Богословській Академії. У 1919 р. вступив до новіціяту Чина Найсвятішого Ізбавителя у Львові, а в 1926 р. став Апостольським Візитатором для українців Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя. Як зразковий чернець і місіонер, ревно трудився для єднання святої Церкви. Його архиєрейські свячення відбулися 2 лютого 1931 р. в Римі з рук Владики Григорія (Хомишина). 11 квітня 1945 р. був заарештований НКВС і засуджений на 6 років каторги до Сибіру. Лише на основі офіційних даних переніс 600 годин допитів і катувань та побував у 30 різних тюрмах і таборах. Як безнадійно хворий, отримав у 1956 р. дозвіл повернутися в Галичину, де таємно продовжував виконувати свої архипастирські обов'язки. Серед знущань і гонінь, яких довелося зазнати в ув'язненні та на засланні, визначався євангельською терпеливістю, лагідністю і невичерпною добротою; ще за життя його вважали святою людиною.

Помер внаслідок мученицьких терпінь за віру 2 квітня 1959 р. у Львові.

"Я його бачив. То була надзвичайно скромна людина. Коли я прийшов перший раз до нього на виклади, то він замітав хату. Я хотів йому помогти, взяти віник, але він не дав. Сам замів.- "Ви сідайте". Мені навіть соромно, що єпископ замітає хату, а я сиджу, бо він не дав. Він розказував, що багато священиків, котрі підписали православ'я, приходили до нього сповідатися..., десь до триста священиків, каялися і йшли до нього..."

З інтерв'ю о. Василя Вороновського


Дискретний "підпільник"

Священномученик Симеон (Лукач) народився 7 липня 1893 р. у с. Старуня на Станиславівщині. У 1919 р. закінчив Духовну семінарію в Станиславові і був висвячений на священика. У грудні 1920 р. його призначили викладачем морального богослов'я в семінарії, де він раніше навчався. Архиєрейські свячення таємно прийняв весною 1945 р., перед арештом Владики Григорія (Хомишина). 26 жовтня 1949 р. був заарештований органами МДБ. Після винесення вироку у серпні 1950 р. - 10 років ув'язнення - виконував каторжну працю на лісозаготівлі в таборі Красноярського краю. 11 лютого 1955 р. був звільнений і повернувся до рідного села. У липні 1962 р. його заарештували вдруге і засудили на 5 років у колонії суворого режиму. У часі допитів виявив незламну стійкість, дискретність і вірність Католицькій Церкві. У березні 1964 р. через критичний стан здоров'я - туберкульоз легенів, був перевезений до рідного с. Старуня.

Помер 22 серпня 1964 р. як мученик за віру.

"Я відправляв Службу Божу на квартирі і по декотрих хатах. Тут бували учасники від одної особи до тридцяти осіб... Також уділяв хрещення і вінчання... Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби з моєї причини не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я ділав у добрій вірі, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава признає мене винним, сам хочу нести відповідальність".

З автобіографії у судовій справі, написаній після арешту 1949 р.


Незламний "співбесідник"

Священномученик Іван (Слезюк) народився 14 січня 1896 р. у с. Живачеві на Станиславівщині. Після закінчення єпархіяльної Духовної Семінарії в 1923 р. був рукоположений на священика. Працював катехитом і духівником у Станиславові. Весною 1945 р. з рук Владики Григорія (Хомишина) таємно отримав єпископську хіротонію. Був заарештований 2 червня 1945 р., а через рік - засуджений на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Воркути й Мордовії. Звільнившись з ув'язнення, повернувся до Станиславова (Івано-Франківська), виконуючи обов'язки адміністратора єпархії. У липні 1962 р. вдруге заарештований разом з Владикою Симеоном (Лукачем) і на показовому процесі засуджений до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Після звільнення у 1968 р. уділив архиєрейську хіротонію василіянину Софронові (Дмитерку), який став його наступником в управлінні єпархією. В останні роки Кир Івана часто викликали до КДБ на чергові "бесіди", після однієї з яких він захворів і вже більше не підвівся.

Помер 2 грудня 1973 р. в Івано-Франківську як мученик за віру.

"Як оповідав сам покійний, його замкнули в окремому ізольованому приміщенні, ніхто до нього не приходив. Там він просидів дві години. Після цього сказали йому: "Ви вільні, можете йти". Тяжко було йому йти, бо, як сам оповідав, після того йому паморочилася голова, тіло немов лихоманило, шкіра пекла. Сестри св. Вінкентія, які обслуговували його, сказали також, що Владика повернувся з бесіди з почервонілим обличчям, почувся дуже стомленим, зліг у ліжко і до двох тижнів помер. Було і є підозріння, що в КДБ його опромінили, щоб у такий спосіб позбутися ще одного уніятського Єпископа".

Зі свідчень Кир Софрона (Дмитерка)


Гідний містоблюститель

Священномученик Василь (Величковський) народився 1 червня 1903 р. у Станиславові. 1920 року вступив до Духовної Семінарії у Львові. У 1925 р., у Голоско біля Львова, склав перші монаші обіти в Чині Найсвятішого Ізбавителя й прийняв Св. Тайну Священства. Працював як місіонар на Волині. У 1942 р. став Ігуменом монастиря в Тернополі, де його й було заарештовано в 1945 р. та відправлено до Києва. Смертний вирок невдовзі замінили на 10 років ув'язнення й каторги. У 1955 р. повернувся до Львова, де продовжував душпастирську працю. Архиєрейські свячення прийняв таємно 4 лютого 1963 р. в московському готелі з рук Митрополита Йосифа (Сліпого), який, виїхавши до Риму, передав Кир Василеві відповідальність за катакомбну Церкву. Той, у свою чергу, передбачаючи можливий арешт, висвятив у 1964 р. нових підпільних єрархів, серед яких і свого наступника, Архиєпископа Володимира (Стернюка), якому судилося вивести Церкву з підпілля. У 1969 р. Владику Василя (Величковського) заарештували вдруге, а після трирічного ув'язнення - депортували за межі СРСР.

Помер внаслідок важкої хвороби серця, на яку занедужав у в'язниці, 30 червня 1973 р. у Вінніпезі (Канада).

"Після стільки літ, перебутих у тюрмах і засланнях, як мило бути разом з українськими людьми на волі. Яка радість ходити молитися свобідно до української церкви, де ніхто не засилає до таборів і тюрем за молитву... Тюрми й табори знищили моє здоров'я і мою силу, але така моя доля, це Господь Бог вложив на мої плечі хрест".

З останньої промови Кир Василя перед вірними в Канаді, 17 червня 1973 р.


Замість епілогу

"Митрополит лежав спокійно з замкнутима очима, та віддихав тяжко, як перед тим. Відтак почав знову молитися. Відчинив очі та почав до нас усіх говорити:

"Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давньої, та буде обіймати цілий наш нарід. Україна, - продовжував дальше говорити Митрополит, - двигнеться зі свого упадку, та стане державою могутньою, з'єдиненою, величною, яка буде дорівнювати іншим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка Божа тривала вічно"".

Із інтерв'ю о. Йосифа Кладочного про останні хвилини
земного життя Митрополита Андрея (Шептицького)

Підготував кандидат історичних наук Олег Турій, виконавчий директор Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії на основі матеріалів Постуляційного Центру Беатифікації й Канонізації Святих УГКЦ та архіву Інституту Історії Церкви ЛБА

 Версія для друку

© Web design and programming - TRC Web Team, 2001
Support - Oleh Kuzo, 2001-2006, 2011
© Українська Греко-Католицька Церква, 2001
Дослідження: Львівська Богословська Академія
Усі права застережені.